Як допомогти дитині, якщо вона – жертва булінгу

 Діти, які стали жертвами булінгу, соромляться про це говорити і часто звинувачують самих себе. Вони почуваються безпорадними та вважають, що з ними щось не так. Придивіться до поведінки та настрою своєї дитини. Якщо ви помітили ознаки того, що вона стала жертвою булінгу:

•   Заспокойтесь і лише після цього починайте розмову з дитиною. 
• Дайте зрозуміти, що ви поруч, готові підтримати та допомогти, вислухати і захистити. 
• Запевніть дитину, що ви не звинувачуєте її в тому, що відбувається, і вона може говорити відверто. 
• Пам’ятайте, що дитині може бути неприємно говорити на цю тему, в цей момент вона вразлива. 
• Будьте терплячими і делікатними. 
• Спробуйте з’ясувати все, проте не допитуйтесь, не повторюйте одні і ті ж запитання по кілька разів. 
• Запропонуйте подумати, які дії допоможуть дитині почуватися у більшій безпеці зараз (наприклад, бути певний час поряд з дорослими, не залишатися після уроків тощо). 
• Розкажіть дитині, що немає нічого поганого у тому, щоби повідомити про агресивну поведінку щодо когось вчителю або друзям. 
• Поясніть різницю між «пліткуванням» та «піклуванням» про своє життя чи життя друга/однокласника. 
• Розпитайте, яка саме ваша допомога буде корисна дитині. 
• Запропонуйте свій варіант. 

 Пам’ятайте, що ситуації фізичного насилля потребують негайного втручання з боку батьків. Спільно з дитиною шукайте способи реагування на булінг. Обговоріть, до кого дитина може звертатися по допомогу в школі: психолога, вчителів, адміністрації, дорослих учнів, охорони, батьків інших дітей. Важливо усвідомити, чому саме дитина потрапила в ситуацію булінгу. Рекомендуємо звернутися з цим питанням до  психолога. Підтримайте свою дитину у налагодженні дружніх стосунків з однолітками. Поясніть дитині, що зміни відбуватимуться поступово, проте весь цей час вона може розраховувати на вашу підтримку. 

  Пам’ятайте: ваша мета – припинити насильство, а не покарати винних. Всі сторони конфлікту потребують часу, щоби скорегувати свою поведінку.

Як зрозуміти, що вашу дитину цькують?

Діти, які страждають від булінгу, можуть не хотіти йти до навчального закладу або ж можуть плакати, вигадувати хворобу.

—Вони не беруть участь у спільній діяльностігрупи, соціальних заходах.

—Часто у дитини змінюється поведінка: вона усамітнюється, поводить себе незвичайно.

—Дитина починає губити гроші або речі, приходить додому у порваному одязі чи з поламаними речами. Коли ви її запитуєте, що трапилося - не можуть реалістичо пояснити.

—Може почати говорити про те, що кине навчальний заклад, пропускає заходи, в яких приймають участь інші учні.

—Відсутність контакту з однолітками: немає друзів, зідзвонювань, не ведеться переписка у соцмережах, похід до школи і повернення звідти наодинці, немає у кого запитати домашнє завдання.

—Психосоматичні ознаки: часті хвороби, наприклад, ломота в тілі, болі в животі, вірусні інфекції.

—Обмальовані руки або специфічні малюнки на полях у зошиті.

       Бажання іти до закладу іншою дорогою, аніж та, якою йдуть усі інші діти.

Чому діти стають жертвами булінгу?

—Занижена самооцінка. Навіть якщо дитина виявляє її через нарцисизм, надмірну відкритість, зверхність.

—Домашня атмосфера. Дуже часто жертвами булінгу стають діти, яких вдома принижують, знецінюють, ображають. Або є родини, де дитину звикли жаліти - нещасна, хвора, росте без батька...Школа і садок — каталізатор домашніх проблем. Тож, якщо дитина звикла отримати більше уваги до себе, поблажливість батьків, коли вона бідна й нещасна, то вона буде створювати навколо себе таку ж атмосферу і в школі.

—Атмосфера в класі. Бувають колективи, створені самостійно або руками вчителя, в яких є дитина-агресор. Вона свідомо шукає слабшого, використовує його як грушу для биття, вирівнюючи свій психологічний стан.

 

Найчастіше жертвами булінгу стають діти, які мають:

• Фізичні вади – носять окуляри, погано чують, мають порушення рухового апарату фізично слабкі.
• Особливості поведінки – замкнуті чи імпульсивні, невпевнені, тривожні.
• Особливості зовнішності – руде волосся, веснянки, мають надмірну худорлявість чи повноту.
• Недостатньо розвинені соціальні навички: часто не мають жодного близького друга, краще спілкуються з дорослими ніж з однолітками.
• Страх перед школою: неуспішність у навчанні часто формує у дітей негативне ставлення до школи, страх відвідування певних предметів, що сприймається оточуючими як підвищена тривожність, невпевненість, провокуючи агресію.
• Відсутність досвіду життя в колективі (так звані «домашні» діти).
• Деякі захворювання: заїкання, дислалія (порушення мовлення), дисграфія (порушення письма), дислексія (порушення читання).
• Знижений рівень інтелекту, труднощі у навчанні.
• Високий інтелект, обдарованість, видатні досягнення.

Наслідки булінгу

Жертви булінгу переживають важкі емоції – почуття приниження та сором, страх, розпач і злість. Булінг вкрай негативно впливає на соціалізацію жертви, спричиняючи:

• неадекватне сприйняття себе – занижену самооцінку, комплекс неповноцінності, беззахисність;
• негативне сприйняття однолітків – відсторонення від спілкування, самотність, часті прогули в школі;
• неадекватне сприйняття реальності – підвищену тривожність, різноманітні фобії, неврози;
• девіантну поведінку – схильність до правопорушень, суїцидальні наміри, формування алкогольної, тютюнової чи наркотичної залежності.

 

Особисті кордони

 

  В житті кожної людини трапляються ситуації, коли відчуваєш себе ніби то «під наглядом». Це може відбуватись на роботі, у власній родині, у компанії знайомих та навіть зовсім незнайомих людей. Іноді думка, коментар або зауваження, яку виказує інша людина відносно нас, дуже напружує, ображає, змушує відчувати себе погано і пригнічено. Та ми маємо пам’ятати, що навкруги нас завжди знайдеться певна кількість «експертів», які точно знають, як треба зробити правильно, вкажуть на наші помилки, дадуть непрохані поради. І якщо стороннім «порадникам» ми ще можемо дати відсіч, то з близькими і рідними буває набагато складніше. Адже тут є стосунки, почуття, а може і спільний побут. До того ж, як аргумент часто надається «я ж хотів як краще» або «я ж хвилююсь за тебе». Ці фрази іноді стають нормою, з якою ми миримось, щоб не зіпсувати відносини або не провокувати конфлікт. Але, коли в черговий раз відбувається схожа ситуація і напруга росте, розум ще може погодитись знову, але тіло рано чи пізно починає бити тривогу. Ми в будь якому разі відчуваємо неприємний осад всередині, подібний до відчуття загнаності у кут,  безпорадності, неможливості захистити себе і агресію всередині, яка піднімається і потребує виходу. Що ж відбувається в ці моменти? Все дуже просто – порушуються особисті кордони.

   Отже,  кордони особистості – це межа, яка відокремлює одну людину від іншої. Невидима грань, яку створює людина, намагаючись позначити різницю між власним внутрішнім світом і світом іншої людини. Особисті кордони потрібні для збереження цілісності особистості, вони є  межею дозволеності у взаємодії з іншими людьми.

Більша частина проблем, у відносинах виникає саме тому, що ми не можемо зрозуміти, де знаходяться ті самі кордони. Тобто, де закінчуємося ми самі і починається інша людина. Ці кордони умовні, вони не визначаються тілесністю. Їх неможливо визначити фізично, тому що особистість людини є більш широка, багатогранна у своїх проявах. Їх не можна побачити, але можна відчути.

Через власні кордони ми краще відчуваємо і розуміємо себе, що впливає на самооцінку. Ми розуміємо свої можливості. Це також є критерієм, згідно якому ми відрізняємо своє і не своє – почуття, бажання, думки.

Тож, спробуємо розібратись, що входить у власні кордони особистості і якими вони бувають:

1. Фізичні кордони

Це, насамперед діапазон фізичного простору, який ми надаємо собі а також наша дистанція відносно іншої людини при спілкуванні. Фізичні кордони можуть бути гнучкими в залежності від того, хто знаходиться поряд із нами. З людьми, яким ми довіряємо більше, кордони, зазвичай, стають менш жорсткими. Також фізична дистанція може відчуватись нерівномірно з різних боків. Наприклад, зі спини, зазвичай людина може сприймати іншу людину на більш близькій відстані і не відчувати при цьому порушення фізичних кордонів. Саме через це у великому натовпі людей ми намагаємось уникати контакту очима з іншою людиною і знаходячись у незручному просторі, де фізично не вистачає місця, намагаємось повернутись спиною. Тим самим ми захищаємо власні фізичні кордони у несприятливих умовах, до яких потрапляємо, наприклад, у транспорті в час-пік.

2. Територіальні кордони

Це безпосередньо фізичний простір, який оточує нас. Це може бути власна кімната, особистий куточок, майстерня, робочий стіл, або навіть шухляда в меблях, якщо не має можливості розширити територіальні кордони. Але це територія, яку ви використовуєте, облаштована за вашим бажанням і та, в яку не можуть втручатись інші без вашого дозволу. Саме тому, що існують територіальні кордони, нам не подобається, коли беруть наші речі, або перекладають щось на нашому робочому місці, або з добрими намірами хтось з рідних допомагає нам «навести лад у речах».

 

3. Часові кордони

Це про те, як ми розпоряджаємось власним часом. Чи дозволяємо іншим людям займати наш час, коли не хочемо цього, або нам це незручно. Чи багато часу приділяємо обов’язковим справам і зустрічам і недостатньо спілкуємось із тими, з ким прагнемо. До часових кордонів також відноситься те, яким чином ми організуємо свій час: чи постійно поспішаємо, чи робимо все спокійно і розмірено, чи ми зазвичай проявляємо спонтанність, чи обираємо планувати.

4. Кордони особистості

Ці кордони містять в собі наші особисті вподобання, наш характер, цінності та принципи, особисті якості, інтереси та хобі, мрії, бажання та потреби, почуття, переживання, звички, цілі і прагнення. Все це складає основу нашої особистості, робить нас тими, ким ми є. Ми не зобов’язані виправдовуватись за те, що складає кордони нашої особистості, але важливо пам’ятати, що інша людина також має кордони, які ми не можемо порушувати

5. Соціальні кордони

Очевидно, що в різних ситуаціях ми поводимось по-різному. Це залежить від зовнішніх обставин, людей, які нас оточують, нашого внутрішнього стану. В соціальні кордони входить і рівень довіри до оточення, і ті правила та норми, які важливі для нас, і теми, на які ми готові і не готові розмовляти з тими чи іншими людьми в момент спілкування. Соціальні взаємодії з людьми, які нам неприємні, або цінності і норми яких різко резонують з нашими власними порушують наші соціальні кордони.

  Для того, щоб відстоювати власні кордони треба для початку навчитись помічати їх порушення. Я точно знаю, що за всіма п’ятьма пунктами ваші кордони хоч раз, але порушувались. Інше питання – чи чутливі ви до цього, чи вже звикли і вмовили себе змиритись?

        Навчіться помічати у повсякденному житті ті моменти, коли хтось порушує ваш особистий простір, як ви реагуєте на це, що робите у відповідь. А також, будьте уважні до інших і слідкуйте, як саме ви обходитесь з особистими кордонами інших. В цьому також є багато інформації про ваш спосіб взаємодіяти.

РЕАКЦІЇ ДІТЕЙ НА ПСИХІЧНІ ТРАВМИ

   Становище дітей вимушених переселенців – глобальна проблема сучасності, характерна і для сучасної України.  У періоди посилення соціальної напруженості, особливо в періоди війн, вимушеним переселенцям доводиться переносити дуже тяжкі випробування, включаючи геноцид, масове винищення людей, руйнування звичного життя, розпад громади, розмивання сімейних зв'язків тощо. Діти вимушених переселенців переживають багато різних психічних травм. 

   Певний стрес вимагає від дитини розвиненої здатності долати його. Що сильніший стрес, то більше життєвих ресурсів потрібно дитині, щоб успішно подолати його. Зіткнувшись із наслідками психічної травми, батьки часто намагаються зрозуміти, як найкраще реагувати на зміни у своїх дітях і, як правило, недооцінюють, як діти страждають від психологічних та інших проблем. Діти багато думають про війну та насильницькі події й довго після цього реагують на них. Травмівні події залишають у психіці дитини глибокий слід, який довго зберігається у пам'яті. Діти, які були свідками надзвичайної ситуації, зазнають нічних кошмарів, їх переслідують страх, нав'язливі картини побаченого, у них формується стійкий невротичний синдром. Діти дуже змінюються емоційно. Стають легко дратівливими, тривожними, плаксивими. Батькам важко змиритися з бурхливими та тривалими реакціями своїх дітей, бо їм нестерпно бачити їх поганий стан.  

   Багатьом дітям, які тривалий час жили в умовах війни або пережили втечу, важко зрозуміти те, що вони пережили. Поступово, коли вони навчаться жити у небезпеці там, де немає війни, важливо, щоб вони отримали просте пояснення того, що вони відчули у своєму рідному місці під час втечи, і чому зараз знаходяться на новому місці. Це допомагає впорядкувати думки і зрозуміти те, що з ними відбувається, і чому було так важливо тікати. Важливо знати, як дитина реагує на пережиті травмівні події. 

   Найближчі наслідки психотравми: 

- відсутність проявів. Іноді в найближчий після травмівної події період у людини не спостерігається ніяких проявів, і можна вважати, що травма подолана. Однак відсутність реакції в момент травми не завжди означає благополучний результат в майбутньому і можливо подальше загострення; 

- емоційні прояви. Під час травмівної події емоція виникає після усвідомлення загрози, небезпеки. Вона характеризується переживаннями сильного страху та різними нейровегетативними проявами: потовиділення, тремтіння, пришвидшене серцебиття. Після того як небезпека минула, може виникнути емоційна розрядка, що проявляється в приступах плачу, тривоги, тремтіння, словесного потоку; 

- стан загострення – може проявитися одразу після усунення небезпеки або через деякий час, коли щось раптом нагадає про травматичну подію, в момент раптового пробудження суб’єкта, викликаного кошмаром травми, при виникненні думки, пов’язаної з психотравмою. 

Прояви посттравматичного стресу у дітей: 

- підвищена тривожність. Тривожністю зазвичай називають підвищену схильність відчувати занепокоєння. Людина відчуває постійний несвідомий страх, невизначене відчуття небезпеки. Будь-яка подія сприймається як несприятлива та небезпечна. Тривожна дитина постійно пригнічена, перебуває насторожі, їй важко встановити контакт з оточуючими, світ сприймається як страшний і ворожий. Постійно закріплюється занижена самооцінка та похмурий погляд на своє майбутнє. У якихось ситуаціях тривога виправдана. Коли ми наражаємося на небезпеку, наш мозок стає пильнішим. Він особливо чутливий до всього, що попереджає про небезпеку, навіть ті сигнали, які є абсолютно безпечними, наприклад звуки чи рух, можуть сприйматися як небезпечні. Чутливість може бути підвищеною протягом тривалого часу після зникнення небезпеки. Це виявляється у підвищеній потребі бути разом, стає важко зосередитися, виникають проблеми зі сном, є страх втрати близьких і виникає потреба перебувати поруч із тими, хто дає почуття захищеності. У дітей може розвинутись те, що називається страхом розлуки. У таких випадках їм потрібно, щоб батьки постійно перебували в полі їхнього зору. Діти різного віку бояться, що з батьками може щось трапитися. 

   Ознаки тривожності у дітей. 

 Дитина не може довго працювати, не втомлюючись. 

 Їй важко зосередитися на чомусь. 

 Будь-яке заняття викликає у неї зайве занепокоєння. 

 Під час виконання завдання дитина дуже напружена. 

 Соромиться частіше за інших. 

 Часто говорить про напружені ситуації. 

 Червоніє в незнайомій обстановці. 

 Скаржиться, що їй сняться страшні сни. 

 Руки у неї зазвичай холодні та вологі. 

 Сильно потіє, коли хвилюється. 

 Немає гарного апетиту. 

 Спить неспокійно, засинає насилу. 

 Полохлива, багато що викликає в неї страх. 

 Зазвичай стурбована, легко засмучується. 

 Часто не може стримати сльози. 

 Погано переносить очікування. 

 Не любить братися за нову справу. 

 Не впевнена у собі та своїх силах. 

 Боїться зіткнутися з труднощами. - нав'язливі думки. 

     Все, що важливе і небезпечне, запам'ятовується легко. Це відбувається тому, що ми маємо швидко виявити нову небезпеку, але ще й тому, що ті речовини, які при почутті страху викидаються в кров, впливають на наші спогади. Коли ми зазнаємо екстремальних ситуацій, то спогади про них можуть міцно засісти в мозку. Зорові та слухові враження, відчуття, смаки та запахи, які супроводжують такі ситуації, можуть відкластися глибоко у пам'яті. Пізніше вони повертаються у формі болісних спогадів, людина начебто заново переживає ці події (вони називаються ретроспективними кадрами). Все, що нагадує про подію, наприклад, запах, може змусити пережити її. Коли небажані спогади виникають, вони можуть порушити концентрацію та процес сприйняття нових речей, тому важливо, щоб дитина навчилася способів контролювати такі спогади. Думки, почуття та спогади можуть залишатися в мозку протягом тривалого часу. Нав’язливі думки можуть проявлятися таким чином. Дитина постійно промовляє одну й ту саму думку, повертається до тих самих спогадів – як у формі зорових образів, так і у формі внутрішньої мови. Дитину може турбувати нав'язлива думка про забруднення. Їй завжди хочеться вмитися, уникати брудних місць. Вона може вимагати суворого порядку в будинку, симетрії у розташуванні предметів. Якщо щось порушується у її звичках, це викликає підвищену тривожність, дратівливість. Дитина також може бути стурбована своїм здоров'ям та здоров'ям своїх близьких; 

- уникнення та тривожність. Звичайною реакцією на травму є спроба уникати того, що нагадує про подію. Люди, зовнішні нагадування (звуки, запахи тощо) або внутрішні нагадування (спогади та думки) можуть змусити дитину намагатися уникати ситуацій, пов'язаних з минулими подіями. Тому вони можуть уникати тих речей, якими вони займалися раніше і таким чином живуть більш обмеженим життям. Водночас вони відчувають тривогу, оскільки  перебувають на сторожі, і ті речовини, які надходять у кров, посилюють тривожність, тому що готують їхню небезпеку. Поступово ці реакції виснажують як фізичні, так і психічні ресурси дитини, і вона може стати пасивною, бездіяльною чи бездушною. Посттравматичні реакції можуть тривати місяцями, інколи ж і роками після травматичної ситуації; 

- сум і туга. Деяким дітям довелося пережити смерть близьких членів сім'ї, друзів, сусідів. Всі діти втратили будинки, школи та захищеність. Це викликає природні почуття втрати, туги та смутку. Діти можуть швидко перемикатися від одного почуття до іншого і можуть замкнутись у собі, якщо почуття виявляться надто сильними. Батьки можуть допомогти дітям регулювати інтенсивність таких реакцій, щоб таким чином дитина з кожним разом могла б все більше контролювати свої почуття. Пояснення того, що відбувається зараз, що трапилося раніше, про причини війни, допомагають дітям упорядковувати сильні почуття, які вони носять у собі через травмівні та болісні спогади. Горе – це природна емоційна реакція, яку ви чи ваша дитина можете відчувати через чиюсь смерть під час травматичної події. Немає правильного або неправильного способу сумувати, але ви можете відчувати, що ваша дитина стривожена, налякана, засмучена, в стані апатії або її мучить безсоння. Є прості речі, які ви можете зробити, щоб допомогти: поясніть, враховуючи вік дитини, що сталося, і дайте їй зрозуміти, що вона може будь-коли обговорити з вами цю подію та свої переживання;

 

- дратівливість та гнів. Однією з поширених змін, які батьки помічають у часи криз та змін, може бути збільшення бійок та агресії у грі й поведінці дітей. І це засмучує та турбує батьків. Місце, де ви живете, і досвід, який був у дитини, можуть вплинути на те, як вона поводиться. Переживання чи спостереження насильства може підвищити ймовірність того, що діти самі демонструватимуть таку поведінку. Іноді щось може нагадувати їм про те, що їх засмутило, і це може призвести до їхньої агресивної поведінки. Вони можуть відтворювати агресію, яку бачили. Це природно і зрозуміло, тому що діти можуть відчувати гнів щодо певної події. Гнів може бути спрямований проти тих, хто, на їхню думку, несе відповідальність за ситуацію, що склалася, а також проти батьків, які не змогли їх захистити, або проти інших, або проти себе. Поганий сон, обмежені умови життя і високий рівень споживання психічної енергії можуть погіршити становище, а це, природно, ускладнює щоденне виховання дітей; 

- почуття провини. Почуття провини (негативні настанови, за яких нам здається, що вчинені нами вчинки – а в деяких випадках і ми самі – є причиною бід інших людей) має різноманітні прояви і не завжди безпосередньо стосується «вини» чи «винності». Це почуття може з'явитися не лише там, де людина могла б бути винною. Воно може виникнути у будь-якій ситуації, де був сильний стрес (мовою психології – травма). Виникнувши в психіці людини, це неприємне почуття виконує важливу функцію – допомагає пристосуватися до важкої ситуації, щоб пережити її з меншою шкодою: замість того, щоб фокусуватися на травмуючій ситуації, ми дивимося на почуття провини, тому що це не так боляче і вимагає менше внутрішньої роботи. Діти (і дорослі) часто звинувачують себе за те, що вони вчинили, сказали чи подумали (або не вчинили, не сказали чи не подумали). На жаль, у багатьох випадках для цього немає жодних підстав. Вони можуть думати, що могли б врятувати когось у човні, могли забрати когось із собою під час втечі, повинні були взяти на себе більше відповідальності за своїх молодших братів і сестер та ін. Особливо, якщо вони відчувають сором за те, що вчинили або за свої думки, – це може негативно впливати на їхню самооцінку. Втрата будинку, друзів, всього, що у них було і свого місця в колі друзів, викликають підвищену невпевненість у собі. Багато дітей кажуть, що вони почуваються марними, тому що втратили все. У такому разі має сенс підкреслити, як багато вони означають, і що потрібно сподіватися на краще майбутнє; 

- труднощі з концентрацією та пам'яттю. Багато дітей високо цінують освіту і намагаються старанно навчатися у школі. Але батьки мають бути готові до труднощів зі сном, концентрацією уваги тощо, які можуть сигналізувати про проблеми. Формування добрих взаємин із дітьми допоможе виявити труднощі на ранньому етапі. Враховуючи втрату енергії, нав'язливі думки, страх перед невідомістю та велику невпевненість у завтрашньому дні, не дивно, що багатьом дітям важко запам'ятовувати речі та зосереджуватися. Це ускладнює пізнання нових речей, особливо навчання у школі, де потрібна велика концентрація уваги; - поганий сон. У досить великої кількості дітей виникають проблеми зі сном – це пов'язано як зі сном, так і з пробудженням. Коли мозок перебуває у стані тривоги, то людині важко заснути, і спить вона не так глибоко, як могла б. Деякі діти бачать уві сні кошмари, жахіття. Таке явище спостерігається зазвичай у першій половині сну. Через емоційне чи фізичне перенавантаження головний мозок дає збій, продукуючи кошмари. Таке порушення сну у дитини може розвиватися лише на тлі дуже сильного емоційного потрясіння. При порушенні під час сну дитина може кричати, здійснювати активні рухи і навіть схоплюватися з ліжка. Пульс завжди високий. Виступає рясний піт; 

- фізичні симптоми. Реакція дітей може виражатися і у фізичних симптомах, таких як біль голови, біль у шлунку або в іншій частині тіла, поганий апетит та зниження ваги. Деякі можуть відчувати непритомні стани, схожі на епілептичні напади та щоденну втому. У таких випадках потрібно звернутися до лікаря, але найчастіше це пов'язано з почуттям страху або є наслідком спроб позбавитися хворобливих спогадів. Бесіда про страхи, запевнення в тому, що вони перебувають у безпеці, а пропозиція висловитись за допомогою листа, малювання, взяти під контроль спогади, може сприяти зменшенню симптомів. Заспокоюйте дитину. Залишайтеся поряд з нею і допомагайте їй почуватися в безпеці. Якщо дитина боїться залишатися без вас у дитсадку, скажіть їй, що ви йдете ненадовго. Розмовляйте з дитиною спокійним тоном, на рівні її і ваших очей. Це допоможе їй впоратися зі своїми емоціями та заспокоїтися. Допоможіть дитині висловити свої почуття; 

- соціальні взаємини. Становище вимушеного переселенця, у більшості випадків, означає, що діти втратили контакт зі своїми друзями, крім можливого контакту у соціальних мережах. Деякі здатні швидко завести нові знайомства в 16 новому місці проживання, але деякі уникають соціальних контактів, найчастіше, щоб захистити себе від нових втрат. Життя вимушеного переселенця може бути самотнім – особливо, якщо людина сумує за своїми друзями та іншими близькими, яких вони втратила; 

- інші реакції. Реакція на війну та втечу для деяких дітей може стати кроком назад у розвитку. Вони можуть знову почати мочитися під себе уві сні після того, як перестали користуватися підгузками, або почати говорити дитячою мовою. Це тимчасове явище і пройде, якщо ви, як батьки, будете терплячі, і не сердитиметеся на це. Деякі діти стають надто активними. Це може походити від того, що фізична активність тримає хворобливі спогади на відстані.